Християнство і язичництво Київської Русі

 

 

Датою офіційного запровадження християнства - як державної релігії Київської Русі - вважається 988 рік. Цей рік став тією межею, яка поділила історію східного слов’янства на два періоди: язичницький та християнський.

Хрещення Руси - України за часів Володимира Великого в 10-му столітті вважається найважливішою подією в історії нашого народу, яка спрямувала його на дорогу Христової науки й визначила напрямок розвитку української культури. Прийнявши дар Христової віри, наш народ вклав її в своє життя й несе тисячолітнім шляхом свій історичний хрест.

На жаль, наші предки залишили нам дуже мало відомостей про цю важливу подію. Найдавнішу відомість про хрещення українського народу подає Початковий літопис з 12 ст. , так званий “літопис Нестора”.

Дуже мало нам відомо про віру, якої тримався український народ ще до прийняття християнства. Називають її поганською вірою або “язичництвом”, та якщо приглянемось до тої високої культури, до якої дійшли вже в ті часи мешканці Київської Русі: спосіб одруження, відношення між собою, шанування гостей, та, взагалі, величний селянський побут, який наука ще дотепер докладно не розглянула, то переконаємось, що стара українська віра, була досить цікавою і незвичайною і можливо науковці ще проаналізують і виявлять реальні цінності язичництва українського народу.

Для того, щоби глибше показати проблеми співіснування християнства і язичництва, насамперед треба розглянути саме язичництво, що воно собою являє.

 

Язичництво

 

Тема слов'янського, (зокрема східнослов'янського) язичництва останнім часом стала надзвичайно популярною. Підвищений інтерес до язичницької проблеми привів до появи величезної кількості робіт, написано сотні статей, десятки книг. Орієнтуватися в цьому масиві інформації - справа далеко не проста. Але спробувати варто.

Своїх сакральних персонажів слов'яни називали Богами, які складали пантеон. В основі східнослов'янського пантеону лежав принцип протиставлення певних сфер космосу, і, перш за все, світу небесного і земного. До словянського пантеону входили такі групи божеств:

1. 1 Звірині божества,

1. 2 Людиноподібні божества,

1. 3 Домашні божества,

1. 4 Божества-чудовиська,

1. 5 Стародавній пантеон

1. 6 Боги землеробської епохи

1. 7 Боги-воїни.

1. 8 Іноземні боги.

Одним з надійних текстів, де є інформація про словянських богів є «Повість временних літ, там є згадка про так звану першу релігійну реформу князя Володимира Святославовича, за 6488 (980) рік: «І нача княжити Володимер в'Києві єдиний, і постави кумири на пагорбі поза двором теремнаго: Перуна древяна, а главу його сребрену, а вус злат, і Х'рса, Дажьбога, і Стрибога та Симаргла, і Мокош. І жряху їм, нарічюще я боги, і провожаху сини своя і д'щері, і жряху бісом, і оскверняху землю требами своїми. І занечистивсь кровьмі земля Руська і горб-ть ».

Саме тут ми знаходимо згадку найважливіших східнослов'янських божеств, включених Володимиром у давньоруський пантеон. Власне, крім імен богів, перелік нічого не дає. Але і цього цілком достатньо для того, щоб зробити деякі висновки щодо походження і функцій богів, яким поклонялися на Русі в дохристиянську епоху.

Першим був Перун, Мова йде про бога - громовника, окремі риси якого без праці можна розрізнити в народному образі християнського Іллі - пророка. Перуну відводилося панівне положення в новому пантеоні, заснованому Володимиром, і дає підставу для припущення, що Перун був небесним патроном князя і дружини. Дажбог прямо ототожнюється із Сонцем. Причому Сонце є сином Сварога - бога вогню. Тепер кілька слів про Стрибога. Є всі підстави протиставляти або зближувати функції і значення Стрибога та Дажьбога як даятелей - розповсюджувачів частки, блага.

У пантеоні ми зустрічаємо єдине жіноче божество - Мокош. Мокоша продовжує давній образ жіночого божества - дружини громовержця Перуна в слов'янській міфології.

Ще згадується Велес, або Волос - Бог тварин. Мокоша і Перун, Сварог з Волосом найбільш вірогідно належать до найстаріших словянських Богів. З гадуєтся Морена і чоловічий персонаж, чиє ім'я позначалося коренем * Jar (пор. Ярила, Яровит і т. п. ), але немає впевненості в тому, чи належали вони до рівня богів.

 

Спільні та відмінні риси язичницької та християнської ідеологій

 

Слов’янське язичництво було однією із складових комплексу поглядів, вірувань та обрядів первісної людини впродовж багатьох тисячоліть. Термін “язичництво” досить умовний, але загалом добре підходить для визначення того багатоманітного кола явищ (магія, анімізм, демонізм, дуалізм та ін. ), яке означає поняття “первісна релігія”.

 

Основою слов’янського язичництва є обожнювання сил природи, віра в духів, що населяли природу і життя людини і супроводжували її від народження до смерті. Дохристиянські вірування не були незмінними - на різних етапах історичного розвитку слов’яни поклонялися різним богам, які уособлювали найважливіші сили природи.

 

Крім віри у головних богів на різних етапах розвитку язичництва існувала віра в багатьох інших божеств, які населяли ліси, поля, води, були покровителями різних галузей господарства. Своїх богів мали племена, роди, сімўї. Поступово у слов’ян сформувався великий пантеон язичницьких богів.

Кожне словянське плем’я поклонялося своїм богам. Але словянські боги та й самі словяни, були релігійно толерантними. Шануючи своїх богів вони не зневажали чужих. Володимир спробував обєднати богів в єдиному пантеоні в Києві, що сприяло б політичному обєднанню. Але цей задум був з самого початку приречений на провал.

Згодом ця нерозвинена система божеств різного рівня була витіснена (але не повністю і не остаточно) або поглинена християнством.

Знайомство язичниками та їх віруваннями, з повідомленнями про часті зіткнення з християнами дає підстави для висновку про принципову відмінність язичницької та християнської ідеологій, їх органічну несумісність. Але це не зовсім так. Звичайно, християнство відрізнялося від язичництва. Відрізнялося своєю релігійною суттю. Тоді як для язичницького світогляду сферою обожнення була природа, християнство вивело Бога за її межі, оголосило його надприродною силою, яка керує світом. Політеїзм змінився монотеїзмом. Відрізнялося християнство від язичництва і соціальною природою, розвинутим вченням про божественний характер влади. Однак у реальному житті нова релігія утверджувалася не лише через заперечення старої, а й шляхом пристосування її до традиційного язичницького світогляду. Не випадково християнство запозичило багато елементів старої релігії. Слов’янським богам дали нові імена. Річний цикл язичницьких свят також використала релігія. Новорічні свята відносили до церковних свят Різдва і Хрещення, день бога Ярила об’єднався з християнською Трійцею, день Перуна Громовержця - з днем Іллі Пророка. Цей вимушений з боку православної церкви компроміс був зумовлений її намаганням послабити протидію широких народних мас утвердженню нової віри.

Так Пасха будучи найбільшим православним святом Спасіння і Воскресіння ввібрала у себе елементи язичницького свята Радуниці-дня памяті предків і всіх померлих. В християнстві не прийнято було було поминати померлих наїдками та напитками-це язичнецька традиція, яка існує і зараз.

Через тисячоліття християнства пройшло язичницьке свято-масляна, що символізувало собою проводи зими і зустріч весни. На святкуванні язичники пекли бліни –символи весняного теплого сонця зїдали їх гарячими, наповнюючи себе енергією сонця, життя, здоровя. Зимові і літні святки поєднали в собі ігри в честь бога Світовида в період повороту сонця на літо чи зиму і часково злилися з сяткуванням Трійці а зимові з різдвяними святами. А освячення зілля на свято івана купала…20 липня в язичницької Русі відзначалося свято Перуна, заміщений з прийняттям християнства днем ​​Іллі-пророка. У цей день грізному Перуну приносили рясні жертви. А в наступному місяці, серпні, відзначалися свята початку і закінчення жнив: зажинки і дожинки, що включали в себе багато ритуалів аграрної магії та подяки божеств урожаю: Мокоші, Велеса і ін У вересні влаштовувалися общинні бенкети на честь Роду і породіль.

А язичницька традиція міняти імена протягом життя, або мати декілька імен –кличок?

Не тільки християнство впливало на язичництво, але і навпаки. Тому на східнословянських землях створився цікавий симбіоз християнства і язичництва, який збагатив нашу культуру.

 

 Ранньохристиянська доба або двовіря

 

Християнізація слов'янських земель, що відбувалася з VII по XII ст. , Призвела до загибелі всієї системи богів як представників вищого рівня релігійно-міфологічної організації. Перший і самий сильний удар був спрямований проти віри в язичницьких богів. І на Русі (в Києві та Новгороді), і у балтійських слов'ян християнізація починалася зі знищення ідолів богів, що супроводжувався їх ганьбою. Подальша доля богів була пов'язана або з повним забуттям їх, або з різко зміненим і «обмеженим» їх існуванням. В одних випадках відбувалася «деномінація», перейменування, при якому багато чого з ставився до старих язичницьким богам зберігалося, але імена замінялися іменами християнських персонажів. В інших - відтисненням на периферію, пониження в ранзі, різке звуження учасників. По-третє - «демонізація» богів, їх «погіршення», що приводило до того, що колишні язичницькі боги ставали бісами, нечистими шкідливими істотами. І, нарешті, «аппелятівізація» теофорних імен (Перун і перун - «грім», Волос і волосся - «рід хвороби», Мокоша і Мокосій - «жінка поганої поведінки» і т. п. )

Доля нижчих міфологічних істот виявилася «щасливою», ніж доля вищих слов'янських богів. Вісті про них в стародавніх писемних джерелах так само нечисленні й розпливчасті, як і про вищі божества, але віра в духів і демонів, що населяють природу і безпосередньо впливають на життя людини, залишалася актом реального релігійної свідомості до самого останнього часу, хоча і зазнала за такий тривалий час значні зміни. Разом з новим віровченням, християнство принесло в Русь нову. мораль, що будувалась на біблійних заповідях, основу яких становить любов до Бога та до ближнього, новий погляд на сім´ю та шлюб, що укладається між двома людьми (до того не було закону про моногамну сім´ю, і не тільки прості люди, а й князі мали по кілька жінок а то й наложниць); а такожнегативне ставлення до язичництва, до магії та чаклунства, поганських жертвоприношень, ритуальних оргій, закону кровної помсти, поклоніння силам природи і т. ін. — як тому, що протистоїть вірі. Будучи абсолютно відмінним від існуючого на Руських землях язичницького світогляду, християнство вступило у довгу боротьбу зі старими традиціями. Протягом цієї боротьби християнська культура перетворювала місцеву, часом сама підпадаючи під впливи місцевих звичаїв. Після прийняття християнства в Києві і на периферії ще довго поклонялись поганським богам. Часто християнські храми чи просто хрести ставились у гаях поряд зі старими ідолами, де здійснювались поганські обряди. Неосвічений народ, який не мав змоги читати Біблію, не міг зрозуміти нового віровчення, намагався «прилаштувати» його до старої системи обрядів. На основі зіткнення двох світоглядів створилось нове явище, яке старими руськими пастирями називалось двовір´ятобто поєднання у свідомості народу язичницького та християнського світоглядів.

«Збіги християнських і язичницьких свят. . . занадто численні, щоб бути лише справою випадку. Можливо це компроміс, до якого церква у час свого торжества вимушена була вдатися з протидіючими культами, що навіть переможені, ще не втратили свого впливу».

Про те, що після офіційного прийняття християнства продовжували існувати язичницькі капища, свідчать численні археологічні розкопки, Це змушувало язичників, особливо жерців, що не хотіли приймати християнство, втікати далеко в ліси і будувати там язичницькі капища. Вони всі розміщувались далеко від центрів цивілізації, куди переміщалися магічно-ритуальні традиції. Зберігаючи поганські обряди та ідолопоклонство, ці культові центри продовжували практику людських жертвоприношень до кінця 13 ст. 48 Боротьба між двома світоглядами приводила і до того, що, як свідчать писемні джерела, язичники приносили в жертву християн.

Перші століття християнства на Русі

 

Знайомство східних слов'ян з християнським віровченням почалося задовго до офіційного хрещення Русі Володимиром Святославичем. Історія розпорядилася так, що східна гілка слов'янства хрестилася пізніше інших. Постійні контакти з західними і південними сусідами (перш за все з Болгарією і Візантією) не могли не торкнутися і найпотаємнішу сферу життя суспільства - духовну. Одним з наслідків цього, мабуть, стало долучення до письмовій культурі. Вже перші з дійшли до нас свідоцтв про знайомство слов'ян з писемністю досить красномовні.

Непрямим підтвердженням знайомства східних слов'ян з писемністю ще на зорі державності є і договори Русі з греками 907, 911 і 944 рр. . , Включені до складу «Повісті временних літ». Незалежно від того, якою мовою (грецькою чи слов'янською), а також який азбукою (глаголицею або кирилицею) були написані російські листи цих договорів, вони безсумнівно підтверджують знайомство з писемною культурою (хоча б для «верхів» суспільства).

Таким чином, прилучення східних слов'ян до письмової (книжкової) культурі, мабуть, почалося до офіційного прийняття християнства на Русі, хоча і було пов'язане з християнством.

Те, що перші християни з'явилися в Київській Русі задовго до 988 р. , ні в кого не викликає сумніву. Хрещення княгині Ольги, традиційно (хоча і досить умовно) датується 955 р. , стало першим кроком до перетворення християнства східного спрямування на державну релігію. Крок цей виглядає цілком закономірним і в певному сенсі неминучим. Заходи, вжиті Ольгою після трагічної загибелі Ігоря (встановлення фіксованих уроків і цвинтарів, поряд з монополізацією права застосування сили у разі їх порушення) стали важливим етапом у формуванні Давньоруської держави у власному розумінні цього слова. Тим самим в Київській Русі встановлюється соціально-економічна і політична система, яка впродовж 30 років (до 977 р. ) не порушується ні внутрішньополітичними потрясіннями. В історії формування середньовічних держав така ситуація означає складання внутрішніх умов для офіційного (державного) визнання монотеїстичної релігії.

Справді, не минуло й п'яти десятків років, як Русь прийняла християнство. Не будемо зупинятися тут докладно на причини, які змусили Володимира Святославича обрати в якості державного віросповідання саме християнство східного спрямування (втім, формально тоді ще не відокремилася від християнства західного)

Вирішальна роль у справі запровадження християнського віровчення належала Володимиру Святославину. Він розумів, що християнізація підданих його країни відкриває шлях до визнання за Київською державою самостійного місця в тогочасному християнському світі, уможливлює закріплення за її володарем нових знаків та титулів влади.

 

Висновок

 

Лише на перший, неуважний погляд сучасне християнство, зокрема канонічне православ'я, зазнало впливу давньої віри слов'ян. Воно лише розвинулось, зміцніло у боротьбі з іншою культурою. І те, що ми вважаємо залишками язичництва - лише трофеї переможця. Тому що зміст життя наших предків полягав у спорідненості з природою, а жива природа підкоряється сонячним циклам: за ніччю настає ранок, одна пора року змінює іншу - без кінця. Кожен цикл в уяві язичника закінчується смертю, а за нею обов'язково йде відродження, яке означає початок нового циклу, такого самого, як і попередній. І в будь-якій системі вірувань, що має за основу обожнення природи, є бог (у слов'ян це Ярило), який щороку вмирає, щоб потім воскреснути.

Так, язичництво теж знає вічне життя, але розуміє його як відтворення живої матерії, а не душі, і символ того безсмертя - колесо (його уособленням був Полоз, бог-змій, покровитель худоби й багатства). Це безсмертя не окремої істоти, а біологічного виду: рослина продовжує себе у насінні, батьки - у дітях, коло замикається. Не можна сказати, що наші предки були аморальні: ми напевно знаємо, що вони шанували батьків, особливо матір, засуджували вбивства та крадіжки.

Залишки етики язичництва дійшли до нас крізь сторіччя у вигляді забобонів: не спілкуватися через поріг, не лаятись біля печі, не сідати, не лягати й не ставати ногами на стіл, першою в новий будинок пускати кішку, попід вікнами сіяти мак… 

Зміст їх давно втрачено, його місце посіла етика християнства, що має зовсім інше призначення.

Розглянуті в даній роботі матеріали різних джерел та праць дозволяють зробити деякі висновки. Можна стверджувати,

1. що коли Київська Русь увійшла до християнського світу як рівноправний партнер, то отримала значні позитивні імпульси, що безумовно сприяли розвиткові її культури загалом і релігійної свідомості зокрема.


2. Водночас давньоруська епоха стала добою протистояння старої і нової релігійних систем, взаємопроникнення ідей, що спричинило появу такого духовного феномена, як
 двовірство. Розвинене в пору державотворення східнослов’янське язичництво не відразу поступилося місцем новій вірі.


3. Апарат церкви за підтримки світської влади поступово, але неухильно завойовував позиції в усіх куточках східнослов’янських земель і, зокрема, на території південноруських земель.


4. Функції язичницьких богів перебрали на себе окремі християнські святі, деякі православні свята наклалися на дідівські ритуали.

 

 ієрей Михайло Бигар