Біографія

 

 Чокалюк Іоан Михайлович народився 2 лютого 1974 року в с. Стара Жадова Сторожинецького р-ну Чернівецької обл. в багатодітній сім’ї священика. Батьки були репресовані сталінським режимом за участь у національно-визвольному русі.

 

Тато – протоієрей Михаїл Дмитрович Чокалюк († 2004), автор книги «Хресна дорога до незалежності». Мати – Чокалюк (Кушнір) Василина Василівна, за фахом бухгалтер. У 1980 році зараховано до першого классу Старожадівської середньої школи, закінчив її 1990 році. В 1991 році вступив до Одеської духовної семінарії. В 1992році, в числі сорока студентів, брав участь у голодовці на підтримку митрополита (патріарха) Філарета в боротьбі за Помісну Українську Православну Церкву, за що разом з іншими був виключений з ОДС.

Цього ж року прийнятий до новоутвореної Київської духовної семінарії УПЦ КП, яку закінчив з відзнакою у 1994 р. Цього ж року вступив до Київської духовної академії, яку закінчив з відзнакою у 1998 р. З 1991 до 1997 року виконував послух іподиякона та брав участь у всіх Помісних Соборах Московського, а згодом Київського патріархату. Брав активну участь у розробці газети «Духовна академія», яка заснована 1 жовтня 1993 року, де неодноразово друкувався вже будучи студентом КДА. Під час навчання, 1995 року, одружився на дівчині православного віросповідання – Гнатюк Надії Дмитрівні. В шлюбі маю трьох дітей: Богдану, Олександру та Назарія.

В 1997 році Патріархом Філаретом у Свято-Володимирському патріаршому соборі рукопокладений в сан диякона, цього ж року разом з єпископом Никоном (Калембером) направлений в новоутворену Кіцманську єпархію, секретарем єпархії.

У 1998 році до свята Архідиякона Стефана возведений в сан протодиякона. Цьому ж року, 7 липня, в с. Бобівці, в новоосвяченому храмі єпископом Вишгородським Даниїлом (Чокалюком) (митрополит Рівненський і Острозький, †2005) на прохання єп. Никона (Калембера) (†2002) рукопокладений в сан пресвітера та призначений настоятелем Свято-Покровського храму с. Мамаївці.У 2004 заснував парафіяльну газету «Православна Буковина» яка згодом стала єпархіальним виданням, цього ж року до храмового свята нагороджений патріархом Філаретом Хрестом з прикрасами.

У 2005 році написав наукову працю «Вчення Свідків Єгови в світлі Євангельської істини», за що Вченою радою Київської духовної академії присвоєно вчений ступінь – кандидат богослов’я.

У 2010 році до дня Святої Пасхи нагороджений патріархом Філаретом найвищою церковною нагородою – митрою. Цього ж року призначений обласним благочинним Кіцманської єпархії та головним редактором єпархіальної газети «Православна Буковина».

У вересні 2011 року прийнятий до Національної спілки журналістів України.

В червні 2013 року відзначений подякою редакції газети "Буковина". Цього ж року нагороджений почесною грамотою Кіцманської районної державної адміністрації та Кіцманської районної ради.

Є автором багатьох статей і публікацій.

 

Історія церкви

Мамаївці.

Перша писемна згадка про село належить до 1580 року. За переписом 1774 року найбільше населення проживало в Кіцмані, де було 137 дворів. На другому місці були Мамаївці – 130 дворів. Тоді вони ще були одним селом. В інших селах значно менше було дворів: у Лужанах – 94, Ошихлібах – 90, Оршівцях – 78, Луківцях – 75, Неполоківцях – 51, Іванківцях – 45 і т. д.

У кінці 18-го століття у Мамаївцях значно зросла кількість населення, були діючими в різних кінцях села дві церкви. Це, мабуть, спричинило поділ населеного пункту на дві частини, які дістали назви – Старі Мамаївці й Нові Мамаївці.

Cтара церква вже не могла вмістити всіх прихожан, то 1897 року постало питання про будівництво нового храму просторого кам’яного, у зручному для людей місці.

 

Нарiжний камiнь та освячення

26 березня 1907 року до Нових Мамаївців надійшов лист з консисторії: «У Нових Мамаївцях стара церква замала і не відповідає числу жителів. Будівництво нової церкви вирішено».

Цього ж року собором духовенства, віруючих односельчан та гостей після відправи служби Божої відслужено молебень на початок будівництва церкви та закладено наріжний камінь майбутнього храму.

Поволі був створений церковний комітет у справі будівництва нової церкви, до складу якого входили: Георгій Сме- река, Іван Ковальчук, Гаврило Тодосюк, Георгій Угринчук та Іван Глібка. Багато зусиль щодо будівництва храму, звіс-но, доклав наступний сільський двірник Дмитро Мотрович.

Комітет і о. Корнелій Бринзан стежили, щоби будівництво було високої якості.

 

Свято-Покровська церква збудована в романському стилі за проектом чернівецького архітектора Франка Косинського. Проект розроблено 1906 року. Довжина храму 33 метри, ширина 22 метри, висота 25 метрів. Це величний архітектурний храм, хрещатий в плані, з розміщеним у центрі одним великим і двома боковими куполами, що символізує єдиного Бога у Тройці (Пресвята Тройця). Виконані вони у вигляді шапки Мономаха, на вершині якої розташовані позолочені сусальним золотом хрести.

Фасад оздоблений декоративною штукатуркою, що гармонійно підкреслює всі деталі архітектури.

Це, напевно, єдиний у своєму роді храм, який оздоблений у «смужечку», тобто на жовтому тлі коричневі смуги.

Оздоблення внутрішнього  інтер’єру церкви не збереглося в первісному вигляді, пізніше, в 1988 та 2008 роках, відбулись реставраційні роботи.Останні були виконані буковинським художником Іваном Клецем.

Розписи виконані в академічному дусі, основоположником якого на Русі можна вважати В. Васнецова. Альфрейні роботи тільки підкреслюють бездоганні архітектурні вишукані форми храму.

За часів гноблення церкви комуністичною владою чудом зберігся іконостас. Він складається з шести ярусів.

Найнижчий (біля землі) представляє історії зі Старого Завіту (первісні ікони не збереглися), вище – намісний ряд з царськими та дияконськими дверима та іконою, в ім’я якої освячено храм (ікони оригінальні). Далі йдуть два праздникові ряди, на яких зображені 12 найважливіших празників року (половина з них оригінальні). Над ними апостольський ярус із зображенням 12 апостолів – учнів Христових (далі все збереглося в оригіналі).

Іконостас виконано у змішаному стилі рококо і ампіру, з легкою позолотою на ньому, що надає урочистості всьому архітектурному ансамблю і довершує його.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

На честь сторіччя з двох боків іконостасу зроблені три кіоти, де містяться великі святині – часточки

 

 

мощей Св. Великомучениці Варвари,   Св. Великомученика Пантелеймона та преподобного Агапіта лікаря Києво-Печерського. Це безцінний дар Патріарха Філарета, владики Епіфанія (Думенка) та Святослава Михайловича Чокалюка.

Вітражні вікна кін. 19 – поч. 20 ст. – своєрідне мистецьке явище, специфічність якого зумовлена творчістю українських художників-вітражистів та  відомих західноєвропейських вітражних фірм.

Кольорові вікна з південного боку церкви (від шосе) повністю збереглися. Вони виконані ще за часів панування на Буковині Австро-Угорщини австрійськими майстрами. Ці вітражі своїм мерехтливим світлом збагачують інтер’єр храму. З північної сторони також усі вікна заповнені вітражами, відтвореними львівськими майстрами значно пізніше. Із західної сторони на хорах був реставрований та дещо змінений вітраж, а саме добавленням в композицію зображення фасаду нашої церкви з західного боку. Реставрацію цього та побитих вікон (з північної сторони) проводили майстри-початківці Любомир Кудринський та Роман Гайдейчук у 2008 році. Всі вікна виконані в класичному стилі розпису по склі. Вітражі – це є щирий дар самого короля Австро-Угорщини Франца-Йосифа.

 

 

 

1910 року Покровська церква була готова. За традицією її треба було освятити. 21 листопада 1910 року з Відня надійшов лист до Чернівецької консисторії такого змісту: «Повідомляємо, що на заяву від 20 листопада ц. р. о. Артемон Монастирський уповноважений освятити нову церкву в Нових Мамаївцях на день святого Дмитрія 26 жовтня ц. р. Архієпископ і Митрополит Володимир».

Після освячення храму видано грамоту (сертифікат), датовану 26 жовтня (8 листопада) 1910 року. Під час комуністичного свавілля цей документ було втрачено. З ласки Божої його віднайшов і повернув церкві Володимир Іванович Грозинський у 2008 році.

 

 

Духовне пiднесення

За розпорядженням Чернівецької консисторії від 21 березня 1913 року пароху Нових Мамаївців о. Теофілу Драчинському з церкви Старих Мамаївців було передaно близько ста церковних предметів. Серед них понад 20 цінних книг. Назвемо декілька видань, яким тепер немає ціни: «Псалтир», Москва, 1759 року, «Апостол», Москва, 1756 року, «Часослов», Київ, 1874 року, «Акафист», Відень, 1877 року. На жаль, усі ці книги не збереглися.

Уже перед Першою світовою війною Мамаївська Покровська церква виділялася серед інших сільських храмів своєю оригінальною архітектурою та багатим мистецьким інтер’єром. Аналог її був лише у селі Молодія, що під Чернівцями. Остання споруджена за проектом уже знайомого нам Франца Косинського, щоправда у зменшеному варіанті.

Покровську церкву інколи відвідували почесні духовні гості. 22 квітня 1914 року сюди прибув представник Кіцманського протопресвітеріату. О. Теофіл Драчинський був ініціативним священиком. У 1924 році він звернувся до вищих церковних інстанцій краю за дозволом провести спільну архієрейську літургічну службу в Нових Мамаївцях зі священиками Старих Мамаївців та Лужан. Чернівецька єпархія повідомила о. Теофіла Драчинського про те, що погоджується на проведення такої служби, в якій візьмуть участь єпископ Іполіт, кафедральний представник Бринзан та архієпископ кафедральний Васка. Парафія з вдячністю вітала ініціативу о. Т. Драчинського й висловила впевненість, що такі спільні служби будуть проводити й інші церкви Буковини.

Служба відбулася в неділю, після свята Петра і Павла, 30 червня (13 липня за новим стилем). Було велике піднесення в народі.

Взагалі таких священиків, як Драчинський, – одиниці. Вони горять і світять людям, які їх оточують. Мимоволі згадуються слова Святого Писання: «Тож нехай світить світло ваше перед людьми, щоби вони, бачачи ваші добрі діла, прославляли Отця нашого, що на небесах».

Нині з висоти часу з впевненістю хочеться сказати, не применшуючи служіння інших священиків, що служіння  о. Теофіла Драчинського  було дійсно найбільше духовне піднесення в історії нашої церкви.

 

Руїна

Після Першої світової війни в деяких селах Буковини, в тому числі й у Нових Мамаївцях, активізувала свою роботу секта адвентистів сьомого дня. У зв’язку з цим секретар примарії Іван Завадюк і о. Теофіл Драчинський повідомили консисторію, що сектанти подали прохання до профектури міста Чернівців про перехід від православної християнської віри у віру без конфесії. Вони з кожним днем розширюють свою діяльність без відповідного дозволу властей.

«Кожної суботи й при іншій можливості, – писав секретар, – суботники збиралися у хаті Василя Ковалюка; вони прибувають з різних повітів Буковини: із Заставни, Кіцманя, Радівців, Тимори та інших місць. Присутні тут і діти.

Вслід за духовною руїною, яка розривала церковну громаду с. Мамаївців та й церкву в цілому, з середини, виникла і зовнішня загроза. З приходом радянської влади в 1940 році для церкви настали тяжкі часи, особливо після війни. Вся земля церкви відійшла до власності держави й передана колгоспові. Також були відібрані два церковні будинки.(Один з яких Голова ПСП «Мамаївське» Швед Ярослав Антонович в честь столітнього ювілею нашого Храму, повернув церковній громаді. )

Відбувалося масове закриття церков. До 1974 року в краї було закрито 149 церков (понад 40 відсотків).

Не оминула сумна доля і нашої громади. Улітку 1962 року, коли священиком був о. Лагодин, Покровську церкву було закрито. Відтоді минуло багато років. Відтворити деталі закриття храму важко. Відомо лише, що рада у справах релігії при Раді Міністрів СРСР своїм рішенням № 20 від 22 вересня 1962 року зняла з реєстрації Новосільськівську православну общину як таку, що припинила свою діяльність.

Після закриття церкви постало питання, що робити з приміщенням. Спочатку в ньому був склад, де зберігалися мило, сіль, міндобрива. Певно спеціально, знали, що найбільше може руйнувати споруду. Дах протікав. Від солі почали псуватися стіни. Наслідок цього ми бачимо й понині. Але світ не без добрих людей, і згодом завозили сюди лише сухі товари. А ще через деякий час, 1980 року, за ініціативою голови колгоспу Д. Стасюка та парторга В. Мудрого церкву перекрили і відкрили перший на Буковині музей історії релігії та атеїзму, в якому було чотири відділи й майже триста експонатів. Нехай музей атеїзму, але це рятувало храм, який руйнувався від солі та добрива, що розмокали від дощу.

Чого тільки не бачив Свято-Покровський храм у роки запустіння? І жінок у вівтарі, які працювали завідуючими складами, п’яні оргії, ікони були мішенями для влучних і не дуже стрільців, які при кожному попаданні вигукували слова: «Ще одного бога вбили!». На святому престолі, де звершувалось Таїнство Святої Євхаристії, тепер гнули бляху, і не тільки. Соромно говорити, що виробляли бузувіри у нашій святині.

 

Вiдродження

Проте, незважаючи на всі перешкоди, населення постійно й наполегливо добивалося свого. У 1988 році люди заблокували вхід до музею й самовільно проводили на його території богослужіння. «Ми звідси не вступимося, хоч стріляйте», – говорили віруючі.

Через кілька місяців музей фактично припинив свою діяльність. Його закрили, а ключ від замка зберігався у секретаря парткому колгоспу Василя Мудрого .

Цікаво, як же районні чиновники «пояснювали» причину: чому не потрібно відкривати церкву. Перед нами офіційний райвиконкомівський документ, у якому зазначено: «З тих пір (з 1962 р.) віруючі без перешкод задовольняли свої релігійні потреби в діючій церкві с. Старосілля. Села Новосілка та Старосілля складають одну сільраду, один колгосп і розмежовує їх тільки вулиця. Культове приміщення у Старосіллі дерев’яне, знаходиться у задовільному стані, недавно відремонтоване, має нову огорожу. В ньому вміщується 250–300 чоловік, а фактично відвідують церкву 60–70 віруючих». Далі в документі йдеться про те, що 1980 року в закритому культовому приміщенні відкрито музей історії релігії та атеїзму, який проводить велику атеїстичну роботу серед населення.

Звичайно, позиція райвиконкому не відповідала інтересам населення, яке хотіло мати свою церкву. Справді, багатьом віруючим, зокрема людям похилого віку, важко було ходити до Старосільської церкви – здоров’я не дозволяло.

Жителі Новосілки заявляли: «Хочемо мати свою церкву», «Від свого не відступимо, зробимо перед церквою шопу, будемо тут днювати й ночувати».

І дійсно, біля церкви з’явилися палатки, де віруючі відстоювали своє право молитися в своєму Божому домі. Одночасно до різних інстанцій, редакцій газет продовжували надходити скарги від мамаївчан. Напруження зростало. Бували такі дні, що здавалось, гірше, як у пеклі. Влада всілякими засобами намагалась перешкодити цій ідеї мамаївчан. Адже це перший випадок на Буковині, коли село вимагає відкрити церкву. Та й яку церкву? У найкращому селі району, де найбільший комуністичний осередок, та ще й попри трасу. Для влади це був шок. Влада розуміла, якщо церква відкриється, то це буде початок ланцюгової реакції. Є багато сіл, де люди також жили надією повернути можливість молитись у своїй церкві. Тому засобів комуністи не шкодували. Людям погрожували виселенням, тюрмами, зняттям із займаних посад не тільки учасників боротьби, а і їх дітей, і навіть родичів. Та люди затялись і твердо стояли на своєму, ніщо не могло похитнути їх надію, бо вірили, що з ними Бог. Люди годинами стояли на колінах і молились. Знеможених підіймали, тому що ноги заклякли, на їхнє місце ставали інші, молитва не припинялась день і ніч.

Бачачи, що ніщо не допомагає, безбожна влада вдалась до останніх заходів, віруючій людині таке й на думку не спало би. До людей, що відстоювали свою церкву, яка зачинена ось уже 26 років, приїхав сам керуючий чернівецькою єпархією, владика Чернівецький і Буковинський Антоній (Москаленко). Ви подумали, що він прибув підтримати людей у боротьбі? Зовсім ні! Владика наказав зняти ікони з дверей музею (навіть не назвав церквою) і розходитись по домівках. Люди оторопіли. А за мить, як прийшли до тями, то, напевно, в них був такий вигляд, що владика зрозумів – треба тікати. Дяка Богові, встиг, тільки автомобілю, ох, і дісталось. Забігаючи вперед, скажу, що згодом саме цей владика освячував нашу церкву з великим торжеством. Ось як буває...

Мамаївчани перемогли. 24 листопада 1988 року увійшли до Божого храму. А в січні 1989 року релігійне об’єднання православної церкви села Новосілка було зареєстроване, йому передано церковну споруду. З того часу почалася нова сторінка в діяльності Свято-Покровської церкви.

 

Патрiотичне пiднесення та сьогодення

З відкриттям нашого храму відкрилась і нова сторінка, та боротьба не закінчилась.

Почалось усе зі з’їзду демократичних сил у Чернівцях на кемпінзі. Там зустрілись М. Джуряк із Чернівців, о. Степан Антонович, настоятель Свято-Покровської церкви, М. Олевич і Д. Гончарюк, обговорили події в Галичині. Також Микола Джуряк розповів про Помісний Собор Української Церкви, який має відбутись у Києві. Довго не думали, на собор до Києва поїхали о. Степан Антонович, М. В. Олевич, Д. Ковалюк, із собою взяли синьо-жовті знамена, хоча за це можна було ще потрапити до Сибіру. В Києві в готелі зупинились в одному номері з митрополитом Іоаном Боднарчуком та о. Володимиром Яремою, засновниками боротьби за Помісну Українську Церкву. На соборі призначали єпископів на ті області, з яких вони прибули зі священиками. Дійшли до владики Данила (Ковальчука). Владика Іоан (Боднарчук), голова собору, каже, що призначає владику Данила на Чернівці й питає, чи є хтось із ним з Чернівців. Владика Данило мовчав. «Він не знав, що ми є на соборі, – згадує М. В. Олевич, – та й не міг знати, бо ми були зовсім не знайомі. Пауза затягувалась. Я штовхаю о. С. Антоновича в бік, щоби він сказав, що ми з Чернівців і гарантуємо підтримку єпископу Данилові на Буковині».

10 червня 1990 року, в неділю, владика Данило вже служив у нашому храмі, відбулися парафіяльні збори. На цих зборах були присутні близько трьохсот людей, які проголосували одноголосно за Українську Автокефальну Православну Церкву. Цей протокол затвердила виконуюча обов’язки сільського голови Угринчук Ольга Іванівна зі словами: «За це мене завтра знімуть». Так і сталось, та це був один із вирішальних моментів у долі нашої громади. На другу неділю до нашого храму з’їхались патріоти Буковини, також приєдналося ще три священики. Але боротьба тільки починалась.

Тепер потрібно було боротись не тільки з державою, яка не хотіла реєструвати нашу громаду як українську, але і з московською церквою. Саме остання протягом декількох тижнів присилала по сорок монахів, які підбурювали народ і перешкоджали служінню в церкві. Щоправда, не відомо, що то були за монахи. «Під час боротьби біля церковних дверей я схопив одного, і в моїх руках під рясою опинився пістолет. Він глянув на мене, я відпустив. Ось такі були московські монахи», – згадує М. Олевич.

Згодом Олевич Микола разом з Миколою Легоцьким, Миколою Гниткою і Василем Паранюком взяли великі кліщі, зірвали замок і відкрили церкву своїми ключами.На цьому, можна сказати, боротьба закінчилась. Наша Свято-Покровська церква стала першою Українською церквою на Буковині.

З 1990 року не було такого випадку, щоб на Буковину приїхав церковний діяч вищого рангу і не завітав до Мамаївців. Так, у 1990 році у нашому храмі звершували службу Божу митрополит Іоан (Боднарчук) (з 22 жовтня 1989 року до 29 квітня 1992 р. – першоієрарх (голова УАПЦ), єпископ Володимир (Романюк) (на Всеукраїнському Православному Соборі 21 жовтня 1993 року обраний Патріархом Київським і всієї Руси-України), які разом із владикою Данилом (Ковальчуком) звершили хіротонію в єпископи архімандрита Антонія (Масендича), який з листопада 1990 року – голова Патріаршої Канцелярії в Києві.

За переказами, після богослужіння, архіпастирі разом із людьми прибули у Чернівці на мітинг, де виступав Левко Лук’яненко. Левко Лук’яненко привселюдно вітав ієрархів Української Церкви, після мітингу він завітав до нашого храму, хоча ця інформація не підтверджена.

27 січня 1991 року у Мамаївцях відбулась унікальна подія – загальносільські збори. Згідно з протоколом, головою зборів обрали Якубовича Крізона Захаровича, секретарем – Адамюк Івонку Миколаївну, присутніх – 674 чоловіки. Унікальність у тому, що на зборах були присутні два владики: від російської церкви – владика Онуфрій, від української – владика Данило. За Українську Православну Церкву проголосовано одноголосно 674 голоси!!! Під протоколом поставили свої підписи Д. І. Стасюк, М. Д. Подільчук, І. М. Никля, П. П. Завадюк, В. Ю. Сав- чук, М. В. Олевич, В. Ю. Якубович, О. Ю. Петрюк. Підписи скріплені мокрою печаткою Мамаївської сільської ради, це була остаточна перемога Української церкви.

У 1992 році, коли Буковину відвідали митрополит Філарет (Денисенко) разом з митрополитом Антонієм (Масендичем), то, звісно, завітали і до нашого храму, де митрополит Антоній прийняв 1990 року архієрейську хіротонію.

Інший візит, який закарбувався у пам’яті парафіян Свято-Покровської церкви, відбувся у лютому 1994 року, коли до нашого храму прибув патріарх Володимир (Романюк) разом із митрополитом Філаретом (Денисенком). Вони відслужили службу Божу для великої кількості духовенства і мирян.

Отже, за останні роки в нашому храмі служили такі владики: єпископ Нікон (Калембер), архієпископ Варлаам (Пилипишин), митрополит Тимофій (Кутальянос) екзарх грецький, митрополит Даниїл (Чокалюк), постій-ний член священного синоду, єпископ Марк (Гриничевський), єпископ Кирил  (Михайлюк), єпископ Лаврентій (Мигович), архиєпископ Онуфрій (Хаврук). 10 жовтня 2010 року на честь столітнього ювілею, нашу церкву відвідав Святійший Філарет патріарх Києвський і всієї Руси-України.

Минають роки... Стирається, на жаль, людська пам’ять, багато хто нині, згадуючи в книгах чи статтях ті буремні події, вписує своє ім’я в історію, як борця за Українську Помісну Церкву на Буковині. Про Мамаївці згадують у своїх книгах одним рядком або і зовсім не згадують. Що ж, на жаль, цей дух притаманний нашому часу: борців і патріотів забути, а лаври повішати собі. Мамаївські парафіяни Свято-Покровської церкви цим не переймаються. Пам’ятаючи своє славне минули, не афішують його, а твердо крокують вперед, дбаючи про майбутнє, наполегливо працюють.

 

Духовнi пастирi

З часу відкриття Свято-Покровського храму служило чимало священиків. Кожен з них зробив свій внесок у зміцнення віри людей у Бога, в залучення до Божого храму молоді.

Особливо віруючі запам’ятали священиків Теофіла Никоравича, Георгія Мандрика, Георгія Никоравича, Леона Влада, Омеляна Никоравича, Теофіла Драчинського та інших. На жаль, крім Драчинського, невідомо коли несли своє служіння в нашому храмі вищезгадані священики. Австрія, залишаючи терени Буковини, архіви вивезла, це ж зробила і Румунія, залишився частково австрійський, румунський і комуністичний період. З 1908 до 1912 року служив свящ. Корнелій Бринзан, з 1912 до 1929 – свящ. Теофіл Драчинський, з 1929 до 1933 – свящ. Ланівський, з 1933 до 1940 – свящ. Регуш та Юліан. А з липня 1945 року до серпня цього ж року – свящ. Миколай Миколайович Спаський. З серпня до жовтня 1945 – свящ. Миколай Григорович Григорій. З жовтня 1945 року до березня 1951 – свящ. Юліан Юліанович Гулик. З квітня 1951 до серпня – 1954 свящ. Михаїл Амбросійович Мензак. З серпня 1954 по жовтень, свящ. Трифон Михайлович Дентюк. З листопада 1954 року до травня 1955 – свящ. Михайло Амбросійович Мензак. З листопада 1955 року – свящ. Михайло Миколайович Мензак. З вересня 1955 року до січня 1957 – свящ. Дмитро Тимофійович Лагадин. З січня до квітня 1957 – свящ. Федір Іванович Гаврилюк. З квітня 1957 року – свящ. Дмитро Тимофійович Лагадин, при якому 1962 року церква закрилася.

З 1988 року, коли церква відкрилася, служив свящ. Василь Миронюк. З 1989 – свящ. Степан Антонович. З 1990 року – свящ. Василь Киюк, а з 1993 – свящ. Юрій Карлійчук, який у нашому храмі прийняв монаший постриг з іменем Захарій. Нині своє служіння з серпня 1998 року несе священик  Іоан Чокалюк.

Кожен священик потрудився в міру своїх можливостей та бажань і ввійшов у історію нашого храму, та головне не це, а те, щоби служіння священиче було щире для людей і приємне Богові. Та щоб імена були записані на небесах.

 

Церковний хор

Наша церква славиться не тільки архітектурою та багатим інтер’єром, славиться вона ще своїм чудовим хором, який має давню і цікаву історію.  Як свідчать брати Василь та Захарій Шарлаї, вперше церковний хор був заснований 1930 року вже немолодим тодішнім сільським учителем Георгієм Олексійовичем Гаврищуком, що був інвалідом Першої світової війни. Це була дуже чуйна, порядна людина. Про нього розповідали, пам’ятаю, його учениці: Вікторія Подільчук, Євгенія Гоменюк та Євгенія Кобилянська.

Це було перше покоління хору мамаївської Свято-Покровської церкви, яким Георгій Гаврищук керував до 1937 року. Був він уже похилого віку, часто хворів, а невдовзі його і зовсім не стало. Хором почав керувати Василь Миколайович Угринчук. Це був палкий українолюб, якого весь час переслідувала румунська сигуранца, а потім, у радянські часи, і КДБ.

З часом старші співаки відходили у вічність, а ряди хористів поповнювали молодші, такі як Василь Гайдук, Корній Яковишин, Григорій Мельничук, Дмитро Угринчук, Захарій Хімічук, Микола Легоцький, Дмитро Гнитка.

Незабаром, керівника хору Василя Угринчука за «націоналістичні переконання» заарештували. Хором почав керувати Павло Авксентійович Мельничук, один із кращих хористів, що мав Божий дар до співу. Це було друге покоління хору.

Третє покоління – Степан Угринчук і його брат Іван, Сідорій Подільчук, Корній Подільчук, Микола Кизема, Євген Мельничук, Сидір Гладюк, Віктор Урсул, Дмитро Григоряк, Василь Григоряк, брати Паранюки – Дмитро та Іван, Іван Пилович, Захарій Мотрович, Іван Смерека, Ілля Бординюк.

Більшості з них, на жаль, уже не стало. Але хор поновлюється, існує. Про один цікавий випадок з життя хору розповів Василь Шарлай. У 1944 році, під час війни, хористи нашої церкви були мобілізовані в армію і направлені на навчання в місто Ачинськ. На станції Фастів з якихось причин поїзд був затриманий. У цей час розпочався повітряний наліт німецьких літаків. Масове бомбардування тривало півгодини. Загинуло дуже багато новобранців. Серед них і 26 (за іншими даними 27) мамаївських хлопців.

Загиблих поховали у вирві від вибуху бомби. Тут наш односельчанин Микола Подільчук, маючи книгу, прочитав з неї заупокійний Акафіст, а хористи церковного хору заспівали панахиду. Серед тих хористів були сам Василь Шарлай та його брат Захарій Шарлай. Це ті хористи, які співають зі шкільної парти.

До недавна церковним хором керував  даскал Василь Григорович Дідух – душа церковного хору, людина поважна, вихована. І разом з тим дуже вимоглива щодо майстерності церковного співу. Нині упокоївся.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

А тим часом підростає і формується четверте покоління церковного хору, це діти недільної школи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 У нашому храмі укріпилась дуже гарна традиція: кожного року Свято-Покровська церква організовує поїздки для дітей по святих і патріотичних місцях України. Діти були і в Манявському монастирі, де Захар Беркут брав благословення на бій з татарами. До цього монастиря, до речі, належали колись і Мамаївці. Були на «Козацьких могилах» на Рівненщині, де був бій під Берестечком козаків з поляками, були в Почаєві, Зарваниці, Анниному джерелі, Києві. Крім цього відвідували з невеличкими концертними програмами будинки-інтернати, а також були гостями газети «Буковина».

Частина цих дітей несе послух у вівтарі, допомагає паламареві прислуговувати священику, звершувати службу Божу. Також допомагають прибирати та прикрашати храм. Нині це вже четверте покоління, адже із закінченням школи закінчується і час несення послуху у вівтарі. Гарні й талановиті у нас діти, а головне є в їхньому серці страх Божий. А, як казав старозавітній пророк, «початок премудрості, то страх Божий». І зростають вони смиренними та премудрими, а це – є запорукою нашого майбутнього. Доки буде кому передати віру, доти і світ буде існувати.