Біографія

 

Яреміїк Андрій Васильович  народився 7 квітня 1983 року в селі Підвисоке Снятинського району Івано-Франківської області в сім’ї робітників.

Батько, Яреміїк Василь Андрійович , народився 25 квітня 1958 року в цьому ж селі і пропрацював в Снятинському АТК .

Мати,  Яреміїк Параска Іванівна, побачила світ 10 квітня 1959 року, працювала головним бухгалтером на цегельному заводі в рідному селі . Сестра , Яреміїк Марія Василівна , народилася 26 серпня 1979 року  і працює вчителькою іноземної мови в місцевій школі .

У 1989 році переступив поріг першого класу Підвисоцької ЗОШ

I – III ступенів і провчився цілих 11 років . Закінчив школу у 2000 році .

Протягом 2000 – 2003 років навчався в Івано-Франківській духовній семінарії , а з 2003 – 2008 рр. – на філософсько-теологічному факультеті Чернівецького університету ім. Ю. Федьковича .

3 березня 2007 року був рукоположений в сан диякона єпископом Коломийським і Косівським Іоаном .

4 березня 2007 цього ж року був висвячений в сан священика і направлений для проходження богослужбової практики в Кіцманську єпархію .

1 квітня 2007 року з благословіння архієпископа Чернівецького і Кіцманського Варлаама призначений настоятелем церкви Трьох  Святителів села Суховерхів.

              

Історія церкви с. Суховерхів

написано – 20.12. 2007 р.

Село Суховерхів походить з кута "Котлін", а саме з "Нигоїцишиного Яра". Саме тут на окраїні лісу, біля струмка, поселились перші жителі. Археологічні знахідки Чернівецького державного університету знай­шли тут під час розкопок в 70-их роках 20 століття речі домашнього вжитку трипільців , а це 5 тисяч років назад.

І сьогодні ці речі можна знайти у Процюка Миколи Онуфрашевого. Близько 890-910 року село увійшло в склад Київської Русі. Пізніше була побудована маленька церква, яка знаходилась на куті "Котлін" на правому березі річки Совиця.

Село не раз зазнавало нападу чужинців: угорців, монголо-татар в 1241 році, поляків, але в її корінних жителів Суховерхова - українців, завжди лишалась рідна мова і православна віра. На той час в селі проживало до 100 мешканців. З 1359 року село попадає під зверхність Молдавського князівства і підпо­рядковується Радівецькому єпіскопству. Ось, що пише про це перший історичний документ, датований 6 липня 1413 року:" Олександр,істинний християнин і господар молдавський,  дарує Великий Кіцмань з присілками : Суховерхів, Давидівці, Хлівище ……….. з маєтностями аж до села Вальова, до так званого лісу "Діброва" своїй тещі Анастасії на довічне користу­вання. А після її смерті вищезгадані села перейдуть до єпіскопства Радовецького святого Миколая, де поховані його діди і прадіди.... "

Приєднання Суховерхова до Радівецького єпіскоп­ства зіграло досить позитивну роль, бо ці землі і селяни були  монастирською власністю, а це надало деяке послабленні у сплаті податків і виконання державних повинностей .

В селі, не було такого кріпацтва, як у сусідніх селах району: люди вільно працювали на своїх землях, відвідували церкву, а все вирощене ними віддавали монастирям.

Чорними часами для села настав 1514 рік,коли нас захопила Туреччина. Людей багато повбивали, інших забрали в неволю, а церкву було спалено. Та все ж монастирський імунітет села було відновлено,відбудовано церкву. Султанська Туреччина змушувала церковні володіння , куди входило і наше село,сплачувати данину в імперію, яка була в основному харчами.

З 1774 року с.Суховерхів попадає під зверхність Австрійської імперії. Це були доленосні часи, наступили мирні дні. З історичних джерел довідаємось , що тоді в селі було 34сім’ї,одна церква і мешкало біля 170 людей. Церква знаходилась на правому березі Суховерського "потоку,по сучасному пров. Центральному, біля великого водного джерела. Кругом церкви розміщувався цвинтар. Божий храм був невеликий і міг  вмістити до 40 людей. Мирне життя без воїн призвело до швидкого зростання населення, так в 1790 році в селі уже жило 350 людей і знаходилось 70 будинків . Незначних перепетій військових зазнало село під час війни між Францією та Росією в 1812 році. Австрія воюючи проти Росії зазнавала поразок,їй не вистачало металу длягармат,тому в 1805 році було прийнято рішення ,що на всіх церквах ,які підпорядковувались Австрійській імперії, зняти церковні дзвони і переплавити їх на метал. Зняли дзвони і з церкви с.Суховерхів. Проте невідомо чи їх переплавили. На що існує легенда, яка передається з вуст в уста.Того вечора ,коли дзвони уже лежали на землі , суховерхівські люди рішили їх вкинути в велику копанку з водою, що була недалеко від церкви. Так і зробили, врятувавши дзвони від знущань. За переказами пізніше їх трохи відкопав житель села, проте заболочена місцевість знову поглинула їх, де вони знаходяться і досі.

Мале приміщення церкви, відсутність дзвонів, зростаюче населення  Суховерхова призвело до того, що було вирішено збудувати нову церкву на протилежному , лівому боці річки Совиці ( тобто на сучасному місці ). Так і було зроблено. В 1806 році було завершено будівництво культової споруди, і її назвали, як колись і стару церкву на честь святого Миколая. Священиком тоді був Тимофієвич Дмитро, який правив службу Божу з 1806 року по 1823 рік. В 1823 році в село приходить 28 річний священик Андрійчук Іван, який проводив богослужіння у церкві саме більше за всю історію Суховерхова _, а саме:45 років  до дня своєї смерті -10.06.1869 року.Саме цей священик в травні 1848 року, разом з односельчанами освятив  ясен посаджений на честь скасування панщини на Буковині, що стояв до недавна в центрі села. З смертю Андрійчука міняються і священики. Один був парохом - Носієвич Іван, і з 20.10.1870 р. священиком села стає Жалковський Василь. Під час його перебування на цій високій посаді стається сама велика трагедія в селі .,,17 травня 1877” року церква згоріла до фундаменту від залишеної свічки - так писали церковні архівні документи. Причину цієї події розказано в другій легенді, в якій є значна доля правди. Церковне храмове свято в Суховерхові святкували на Миколая 22 травня,тоді з’їхались великі родини з усіх навколишніх сіл,довго їли і пили, а поля не оброблялись. Тодішні керівники церкви : священик, паламарь, староста і дяк рішили перенести храмове свято на зиму - 12 лютого в день Трьох Святих. Люди обурились і запитали їх : ,, Чи не буде злий святий Миколай "? Проте урядовники церковні лукаво відповіли :

- Якщо буде злий святий Миколай, то нехай прийде до нас .

І в четвер, в день Вознесіння Господа Ісуса Христа, 17.05.1877р., за 5 днів до Миколая загорається церква, вітер несе дранички через пів села на будинки свя­щеника, дяка, паламаря і старости. Лише ці будівлі тоді згоріли, хоча всі хати були під соломою.

Після цієї події на протязі 5 років церкви в селі не було. Шлюб, похорони чи народження брали на попелищі згорілої церкви, пізніше було зведено невеличку капличку ( тепер там живе Баєтул Василь Тодорович ), яка знаходиться близько від культової споруди, там проводилось і Богослужіння. В 1882 році було збудовано нову церкву, названу уже на честь Трьох Святителів, а 28 вересня 1884 року церкву освятив митрополит Буковини - Сильвестр Андрієвич Морару. Дана церква служить нам і сьогодні.

В жовтні 1910 року помирає священик Жалковський , що правив Богослужіння на протязі 40 років. Духовним пастером села стає на 1 рік Гнідий Омельян, а в жовтні 1911 року його замінює Рокочий Віктор. Саме завдяки йому в 1913 році на Австрійському  суді  в розмірі 7 тисяч крон і пожертвувань жителів села було зведено гуртожиток для священиків ( теперішня сільська рада ). Дана будівля в прекрасному стані слу­жить і сьогодні нам. Під час Першої Світової війни в 1914-1918 р.р. Богослужіння в церкві села під час великих боїв не проводилось, а приміщення церкву і старої школи віддали під військовий госпіталь. Навіть трьох російських солдатів було поховано на території церкви, та в травні 1922 року їх було перепоховано на цвинтарі, і назвали цю місцину- «Могила Героїв».

З листопада 1918 року село окупувала королівська Румунія. Служба Божа, як і мова в школі для корінного населення українців стає румунською. З 1927 року по 1940 рік священиком стає

Барбір Ілля, одночасно викладаючи Закон Божий і в школі для дітей.

З приходом радянської влади в червні 1940 року і до початку Другої Світової війни в 1941 році Богослужінь не було. Після захоплення вдруге Буковини Румунією - в селі священиком стає румун Єлісей Георгій, який був у церкві до 1944року.

 

 

 

 

 З серпня 1944 року по липень 1947 року священиком у селі був Товстюк Георгій. Один рік Богослужіння проводив   Кутержинський Микола.

 

 

 

 

 

 

 

 

Березень 1948 - жовтень 1953 роки Святу Літургію в церкві села проводив Остальський Василь .

 

 

 

 

 

 

 

 

 Наступним був Трофімлюк Захарій 6 1953-1957р.р.

 

 

 

 

 

 

 

Далі іде  Каспровський Ксенофонд - 1957-1960 р.р.

 

За ним - Сеніцький Михайло( 1960 - 1962р.р. )

 

 

Довгих 22 роки в Суховерхові Богослужіння вів Горобець Георгій: 1962-1984р.р.

 

 

 

 

 

 

 

 

За ним іде  Дисар Василь ( 1984-1989р.р).

Потім - Калуцький Віктор (1989- по 22 грудня 1993 року) .

За священика Горобця Георгія влітку 1983 року дерев’яний дах з драничками було замінено на оцинковану бляху, а в кінці листопада 1991 року було оббито дерев’яні стіни церкви  оцинкованою бляхою.

 

 

 

 

24 серпня 1991 року Україна обрала шлях до Незалежності , тому після двох гострих спорів у церкві Суховерхова, громада села рішила відправляти Службу Божу на зрозумілій для корінного населеня українській мові ( проти тоді було 3 чоловік ) і з 30  грудня 1993 року по 2 березня 2007 року священиком стає Артем Микола Степанович.

 

 

 

 

 

З 3 березня 2007 року Святу Літургію в церкві Трьох Святителів Григорія Богослова, Івана Златоустого і Василя Великого проводить священик Яреміїк Андрій Васильович.

І завдяки Богові, через які пройшли жителі Суховерхова, духовні пастері душ наших за ці сотні років, ми зберегли православну віру, мову і звичаї наших прадідів, і нехай Ісус Христос і надалі допомогає нам у цьому.